Від Інгулу – у пантеон героїв

До 90 – річчя бою під Крутами
Серед кількох сотень українських вояків, які загинули в бою під Крутами з переважаючими більшовицькими силами на чолі з Муравйовим, котрі йшли на Київ, був, принаймні, один наш земляк. Це – урожденець Єлисаветграда, дворянин Шульгін. По маминій лінії він був нащадком гетьманів П.Полуботка і Д.Апостола. Батько Володимира Яків, історик, київський „старогромадівець”, переслідувався царським урядом за участь в українському русі, поселився із сім’єю в місті на Інгулі на початку 1894 року, коли зміг тут влаштуватися контролером нового відділення державного банку. 1 квітня того року з’явився на світ Володимир, ставши третьою дитиною в сім’ї. Його старшим братом був Олександр – майбутній перший в історії України міністр закордонних справ. 1899 року сім’я переїхала до Києва, де діти різночасно пішли до гімназії.
Із перших днів української революції Володимир поринає у вир головних подій. Від Студентського союзу він входить до Центральної Ради, де виконує функції завідуючого інформбюро. 17 (за новим стилем 30) січня юнак зустрівся з ворогами під Крутами,

поклавши голову за незалежність Батьківщини. Після повернення української влади до Києва навесні, прах героїв було поховано у столиці на Аскольдовій могилі. Біля будинку керівництва Української Народної Респуб­ліки, де знаходився і наш земляк, В.Голубович, голова Центральної Ради М.Грушевський, зокрема, сказав: «От у сій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ».
Пам’яті Шульгіна присвятив статтю в «Новій Раді» Єфремов, відзначивши його активну діяльність: «І в своїх гуртках до революції, і в губернському комісаріаті, коли революція покликала готові сили до громадської роботи, не ухилився він од неї і тоді, коли рідний край покликав свій цвіт на збройну оборону.” Там же Л.Старицька – Черняхівська писала: «Чи є хто з українців у Києві, хто б не знав Володю Шульгіна? ... Одколи скінчив гімназію, він став душею молоді і теплим зв’язком між нею і старшим поколінням, бо він був весь – любов до України... Був душею молоді і разом з нею пішов на смерть. А ті гімназисти 6, 7,8 класів – дорогі діти на світлині життя: чи то ж їм треба було вмирати?»
Кілька років поспіль частина громадськості Кіровограда висуває пропозицію увічнити пам’ять Володимира чи всієї сім’ї Шульгіних у назві вулиці. Поки що безуспішно.
Сергій Шевченко.

Номер журнала:

Разделы: