«Привіт із Єлисаветграда»

фото

«ПРИВІТ ІЗ ЄЛИСАВЕТГРАДА», АБО КРІЗЬСТОЛІТНЯ ВІРТУАЛЬНА ПОДОРОЖ СТАРИМ МІСТОМ

(ВВЕДЕННЯ У КРАЄЗНАВЧУ ФІЛОКАРТІЮ)

Єлисаветград-Кірове (Кірове-Українське*)-Кіровоград – обласне місто у самому центрі України, оспіване багатьма митцями. Згадати хоча б таких, як Дон-Амінадо (Амінодава Шполянського), Володимира Винниченка, Юрія Яновського, Арсенія Тарковського, Володимира Базилевського, Валерія Гончаренка… Саме ж воно постійно розбудовувалося, поглинаючи як приміські населені пункти Олексіївку, Кущівку, Завадівку, Арнаутове, Катранівку і їм подібні, так і хлібодайні ниви, де зводилися ще до недавнього часу багатоповерхові спальні райони з рівновеликих сталінок, хрущоб та більш пізніх, збудованих за всілякими типовими чеськими (чи там ще якимись) проектами, збільшуючи таким чином власну кількість населення та доводячи власні межі саме до тих, що ми й маємо нині – на самому початку ХХІ століття. Місто розвивалося техногенно, занепадало та знову відроджувалося духовно, переживаючи окремі періоди як зі знаком мінус, так і плюс. Окрема частина наших городян досі пам’ятає ті й справді чорні у нашій історії дні, коли бездумно руйнувалися храми та безцінні архітектурні споруди, причому одні з них одразу висаджувалися в повітря за допомогою вибухівки, а інші – поступово доводилися до руйнівного стану від неуваги ідеологічного керівництва, а то й презирства до релігійного інакодумства. Хоча й водночасся зі всим тим неподобством у місті відкривалися театри, клуби, освітні заклади… Щоправда у наші часи тих клубів одиниці, хоча окремі храми знову відтворено…
Тобто нинішнє місто цілковито відповідає статусу середньостатистичного обласного центру нашої рідної держави, яке й у найкращі свої часи, в силу свого вигідного географічного розташування, мало безліч переваг, слугуючи перевалковим пунктом як сільгоспсировини, так і промислових товарів, оскільки саме крізь його територію пролягали і сумнозвісний невільницький Чорний шлях, і прадавні чумацькі маршрути за сіллю, і більш пізній «вовновий» шлях до Європи – на заводи Лодзі, а заодно з тим – «зерновий» до причорноморських портів Одеси та Миколаєва (єдиних за епохи царату вільних економічних зон на території сучасної України). Не дарма ж йому приписується почесний статус степової столиці…

фото

На превеликий жаль, нині про ту його колишню велич ми можемо судити лише завдяки архівним документам, мемуарам освічених городян, розмаїтій друкованій продукції: книгам, буклетам, рекламним виданням… З усього того у першу чергу необхідно вирізнити увесь відомий наявний масив поштової листівки, що несе в собі безцінну інформацію крізь десятиліття та віки. І хоча й досі невідома його справжня чисельність, та й зважаючи на той факт, що найперша у світі ілюстрована поштівка з’явилася (розміри її коливалися від 90х140мм, як було затверджено Всесвітнім поштовим союзом на конгресі у швейцарському Берні у 1874-му – до 105х150 згідно рішення цієї ж міжнародної інституції) ще у 1869 році у Відні, у царській Росії масове її друкування розпочалося лише 1895-го у Ризі, хоча гравіровані вручну картки існували набагато раніше у вигляді різноманітних привітань, запрошень на урочисті події, візитівок…
Тож сама по собі поштівка, окрім зображення на лицевій стороні, має ще й адресний бік, що дозволяє нам простежити всю географію напрямків тодішнього листування, ознайомитися із маркою, штемпелями, що ставилися не лише безпосередньо самими поштовими конторами, а й на вокзалах, у поштових вагонах залізничних потягів, відтисками державних (міська дума, гімназія, тощо), комерційних або військових установ чи підрозділів, що найчастіше почали з’являтися у буремні роки І Світової війни. При більш детальному вивченні адресатів, серед яких подеколи зустрічаються прізвища відомих людей, можемо не лише відкрити для себе неіснуючі сьогодні вулиці, будинки чи установи, а й насолодитися змістом куценьких епістол, що, незважаючи інколи на певну без­гра­мот­ність, несуть у собі безцінну інформацію про тогочасся. Не даремно ж останнім часом набуває неабиякого темпу захоплення ФІЛОКАРТІЄЮ – саме так називається процес колекціонування поштових карток. Свого часу відомий митець, літератор та мистецтво­знавець Іраклій Андронніков гучно заявив на весь СРСР зі сторінок неабияк ретроградної центральної партійної преси: «Спроби ополчитися проти колекціонерів, бачити в них лише людей, які прагнуть сховати від суспільства великі цінності, примітивні. Необхідно пам’ятати, що колекціонер – перша ланка музею, старатель, що промиває золото, зберігач, і найчастіше – крупний спеціаліст в обраній ним сфері колекціонування. І не колекціонери знищують свої колекції, а ті, хто після них не розуміють цінності їх зібрання, розпродуючи частинами..». Також йому належать інші слова: «Володіти колекцією – бути відповідальним перед історією!» (Микола Тагрін «Світ в листівці», М. «Изобразительное искусство», 1978)…
І дійсно – справжній колекціонер, окрім банального накопичування матеріалу, спроможний вивчати, досліджувати, систематизовувати власні архіви. Недарма ж протягом останніх років досить швидкими темпами на неосяжному постсовковому просторі нарешті почали з’являтися окремі видання, основу яких складають саме антикварні листівки. Можемо нині пишатися унікальною та ошатною шевченкіаною Володимира Яцюка «Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури 1890-1940» (Київ, «Криниця», 2004), окремими альбомними вітчизняними виданнями, присвяченими Києву, Одесі, Харкову, Херсону, Сумам, Сімферополю, Мелітополю, Коломиї… Знедавна з’явилася і книга про наше місто. Такою стала довершена з точки зору не лише поліграфії, а й всього унікального масиву краєзнавчого матеріалу книга Віктора Петракова «Маленький Париж. Єлисаветград у старій листівці», видана у Москві ( «Пінакотека», 2004). Хоча її московське походження (саме там нині мешкає і займає високу державну посаду наш земляк) і спонукало автора до, певною мірою, оспівування самодержавництва (тут важко збагнути, що це: авторська позиція чи данина видавцям? – В.М.), але, попри досить обмежений наклад та зависоку вартість, це видання поки що є першою ластівкою у місцевому філокартковому краєзнавстві… фото
Саме філокартія дає змогу сучасному краєзнавцю та науковцю не лише проілюструвати власні дослідження, а й відтворити ауру проминулих часів, відчути архітектурно-побутовий стиль, розвиток транспорту, елементи костюма… Зафіксовано випадки, коли за старою листівкою чи фотосвітлиною відновлювали вигляд окремих споруд або поверталися до колишньої паркової культури. Так патріарх радянської філокартії Микола Тагрін у вже згаданому виданні «Світ в листівці» описує, як, завдячуючи саме його колекції, ще за радянських часів змогли відтворити в самому центрі його рідного Ленінграда оригінальну дореволюційну форму вуличних ліхтарів, що органічно вписалися в історичну міську забудову…
Так би і нам – кіровоградцям, а то, маючи свій історичний міський центр, ми неабияк паплюжимо його стихійними прибудовами, пластиковими дверима та вікнами, різностильовими рекламними вивісками, безліччю кондиціонерів на фасадах архітектурних пам’яток та всякими іншими зайвощами, чим знищуємо самобутність свого міста, подаючи тим самим поганий приклад власним нащадкам…
Запропоновану віртуальну подорож старим містом намагатимемося дещо іншими напрямками, аніж ті, що торувалися раніше тим же Віктором Петраковим або серією листівок з малярських робіт Андрія Ліпатова «Від вокзалу – до міськради», хоча й більшість листівкових серій скомпоновано саме таким чином. Що мені особисто, як колекціонерові, не подобається в листівковій єлисаветіані, так це передусім те, що на відміну від інших міст сучасної України, більшість міських видів у тих серіях здебільшого дублюються, друкуючись якщо не з тих самих негативів, то зі схожих зовсім фотографічних ракурсів. Натомість маємо безліч повторів з різницею хіба що у кількості народу, трамваїв або кінних екіпажів. Винятком слугують унікальні серійні видання Варшавського, Піковського, Гольденберга, Золотарьова, Г. Поя та фотолистівки Слуцького. І все ж таки тодішнє розмаїття єлисаветградських листівок цілком дозволяє нам комфортно мандрувати без будь-якої «машини часу» стародавніми бруками вулиць, площ, бульварів та алей. Дуже вже хочеться відтворити самобутні маршрути, що змогли б слугувати таким собі путівниковим посібником з нашого досить віддаленого в часі, але й водночас такого близького історичного минулого…
*Кірове-Українське – так називалася залізнична станція у нашому місті на початку 30-х років ХХ століття.
(Далі буде)
Володимир МОГИЛЮК

Номер журнала:

Разделы: