Архивариус

Ні в одній країні, мабуть, Великдень не святкувалося так урочисто, як у нас в Україні.
У народів германських, німців, шведів та інших найулюбленішим святом є Різдво, але Великдень став найурочистішим святом православної Церкви. У давній Персії існував культ Мітри, бога, що прийняв великі муки, і свято його відповідало нашому Великодню. Леґенда про Мітру багато спільного має з історією Христових страждань, бо й він розпинався людьми.

Стилістично довершений спомин-нарис реабілітованого історією митця “Крізь Великодні минулі…” пропонується для кіровоградського читача не випадково. Бо він не втратив своєї і вербальної, і актуальної чарівності. Тим більше, що сьогодні український читач не має змоги його побачити не те що на прилавках наших рідкісних і чужомовних книгарень, а й у бібліотеках. Оскільки в радянські часи не міг бути надрукований. А нині іще не встигли, хоча значна частина творчої спадщини цього письменника повернута на його батьківську землю.
Врешті, батьківщин у Освальда Бурггардта (таке справжнє ім’я поета й перекладача) було дві: Україна і Німеччина. Він появився на світ на Поділлі у німецькій родині 4 жовтня 1891 року. Починав творити мовою російською, але під впливом друзів (насамперед Миколи Зерова, з яким його після закінчення університету святого Володимира у 1921 році звела викладацька робота у Баришівському технікумі на Київщині) став писати по-українськи. А ще писав і мовою своїх предків – кажуть, що менш вдало. Входячи до літературного гурту “неокласиків”, він дуже рано відчув наступ тоталітарної сили (чутливим його зробила доля: двічі самого репресовували – царський режим у 1914-ому як німця і ЧК влітку 1921-го як представника буржуазії), отож після арешту в 1931 році близького друга Максима Рильського, вирішив покинути Україну й податись у Німеччину. Це вже був, до речі, не перший його похід на землю предків. Як і не останнє прощання з Україною. Цього разу він втрапив, як мовиться,

Започатковано український реаліс­тичний професійний театр 27 жовтня 1882 року виставою І. Котляревського «Наталка Полтавка» «Товарист­вом українських артистів під орудою М.Л. Кро­пивницького» (саме так зазначено на одній зі старовинних листівок серії «Українські типи», присвячених театру, видрукованих у видавництві Гранберга у Стокгольмі), з Марком Лукичем у якості керівника, режисера і першого актора. Згадане стокгольмське видання поки що чи не єдине із відомих групових листівкових композицій, присвячених нашим театральним корифеям, і цікаве вже тим, що доносить до нас сцену із одноактної п’єси-етюду «По ревізії» із всіма шістьома дійо­ви­ми особами. Досі у кіровоградських музейних архівах зустрічалися фотознімки із цієї вистави із чотирма-п’ятьма дійовими особами. На листівці зазначено 1885 рік. Саме того року відбулася прем’єра цієї п’єси у Харкові у програмі бенефісу Марка Кропивницького, хоча написана драматургом ще у 1882-му у Єлисаветграді. Завдяки поштівці можемо спостерігати заключні акорди вистави з М. Кропивницьким у ролі старшини, Марією Заньковецькою (Пріська), Ганною Затиркевич-Карпинською (Риндичка), Миколою Садовським (писар), Панасом Саксаганським (Герасим), Федором Левицьким (сторож)…

Есть места на нашей планете, которые притягивают, манят своей таинственностью. С давних времен и по сей день люди пытаются разгадать их загадку. Но пока не находят ответа на вопрос: чем служили таинственные строения для наших далеких предков? И, наверное, истина не будет установлена никогда…
Одно из таких мест находится совсем рядом, в сотне километров от Кировограда в Устиновском районе. Жители окрестных сел хранят о нем легенды и испытывают некое благоговейное почитание, интуитивно чувствуя чудотворность первобытной древности. А профессионалы-историки предпочитают не замечать неудобное и трудоемкое для научных исследований место, дабы в ходе его изучения не понадобилось изменять многое в системе ныне действующих исторических координат. Но от Монастырища (так называют его местные жители) никуда не денешься…
Урочище Монастырище охраняется государством, как памятник природы, однако, по многим причинам не признается рукотворный характер его создания.
Автор не претендует на окончательность толкований и оценок. Одно лишь можно утверждать наверняка: это место – уникальное, и для украинской культуры значит не меньше, чем пирамиды для Древнего Египта.
Посреди широкой зеленой степи каменистый каньон открывает взгляду удивительную картину. В центре громадная овальная скала, которая с одной стороны

В «Історії міст і сіл Української РСР» по Кіровоградській області, виданій 1972 року, прізвище В.Леніна вписане на 175-ти сторінках, хоча на території краю він ніколи не був. У той же час уродженець сусідньої Черкащини, видатний письменник, художник і український діяч Т.Шевченко, котрий відвідував регіон, згодом писав про це, після його смерті тут мешкали родичі Кобзаря, згадується там лише кілька разів...
Достеменно відомо про один факт відвідин нашого краю Шевченком. 1824 року десятирічного хлопця взяв із собою його батько Григорій Іванович у поїздку із чумаками, щоб убезпечити сина від можливих конфліктів із мачухою за відсутності глави сім’ї. Підліток проїхав Новомиргородом, Кам’янкою, Каніжем, Володимирівкою, Грузьким, Гуляйполем (Златопіль), через річки Дідову балку, Вись, Грузьку, Інгул. До Єлисаветграда Григорій Шевченко привіз

Після тривалого входження абсолютно більшої частини українських земель до імперії Романових на її уламках 1917 року виникла Центральна Рада, яка згодом проголосила Українську Народну Республіку. У той час твориться передісторія національної дипломатії XX століття у переговорах з Тимчасовим урядом Керенського, протистояння з радянським урядом Леніна, перших контактах з військовими представниками Франції, Англії, Італії, Японії, Бельгії, Румунії, Сербії. Ключове місце у цих зв’язках, за відсутності дипломатичного відомства, займав голова Генерального Секретаріату (уряду), автор універсалів Центральної Ради Володимир Винниченко, уродженець Єлисаветграда, колишній учень місцевої і випускник Златопільської гімназії.
Наприкінці грудня В. Винниченко і О. Шульгин підписують підготовлене останнім і ухвалене урядом рішення про перетворення Ген секретаріату національних справ у Генсекретаріат міжнародних справ. Керівником зовнішньополітичного відомства України став Олександр Шульгин. Коли йому було п’ять років, батьки поселилися в Єлисаветграді, тут народилися брат і сестра. Уже в еміграції перший український дипломат,

До 90 – річчя бою під Крутами
Серед кількох сотень українських вояків, які загинули в бою під Крутами з переважаючими більшовицькими силами на чолі з Муравйовим, котрі йшли на Київ, був, принаймні, один наш земляк. Це – урожденець Єлисаветграда, дворянин Шульгін. По маминій лінії він був нащадком гетьманів П.Полуботка і Д.Апостола. Батько Володимира Яків, історик, київський „старогромадівець”, переслідувався царським урядом за участь в українському русі, поселився із сім’єю в місті на Інгулі на початку 1894 року, коли зміг тут влаштуватися контролером нового відділення державного банку. 1 квітня того року з’явився на світ Володимир, ставши третьою дитиною в сім’ї. Його старшим братом був Олександр – майбутній перший в історії України міністр закордонних справ. 1899 року сім’я переїхала до Києва, де діти різночасно пішли до гімназії.
Із перших днів української революції Володимир поринає у вир головних подій. Від Студентського союзу він входить до Центральної Ради, де виконує функції завідуючого інформбюро. 17 (за новим стилем 30) січня юнак зустрівся з ворогами під Крутами,